Літургійне питання в нашій Церкві

Священний Синод Єпископів Української

Греко-Католицької Церкви

Львів, 20-27 лютого 1994

Слово Блаженнішого Мирослава Івана

Літургійне питання в нашій Церкві

ВСТУП

Важливість літургії в житті Церкви

1. Св. Іван Золотоустий, пояснюючи вірним, що таке таїнство, каже: «Те, що бачимо, не є те, в що віримо; що йнакше бачимо, а в що йнакше віримо».[1] Це коротке речення окреслює важливу правду про Літургію, яка вводить у надприродне, вище ніж те, що бачимо чи навіть можемо собі уявити. Літургія — це наш великий духовний скарб, бо в ній Ісус Христос приноситься у жертву Богові Отцеві у Святому Дусі. У цьому інтимному спілкуванні між Божими Особами особливою Божою благодаттю беремо участь і ми, бо «ніхто не достойний із зв'язаних тілесними похотями і пристрастями приходити, або приближатися, або служити тобі, царю слави». Тільки «ради несказанного й безмірного ... чоловіколюб'я» Господа нашого Ісуса Христа може людина приносити Богові літургійний культ, тобто прославу Бога, що є ціллю існування людини і всіх творінь. Тим-то наша земна літургія віддзеркалює небесну дійсність, наш спів — це образ ангельського співу, наші молитви — це інтимна мова Пресвятої Трійці, наші святині — це вишній Єрусалим, «місто великого царя» (Пс 47[48],3). Що йнакше бачимо тілесними очима, а що йнакше бачимо очима віри.

2. Літургія — в широкому значенні, усе літургійне життя — це найсвятіше діло Церкви, це дихання церковного організму, без якого цей організм завмирає. Часто ми не оцінюємо ці високі вартості, не докладаємо сил у богослужінні, служимо його кожний на свій лад. Одна ми Церква, яка постала від хрещення св. Володимира, і, замість «єдиними устами і єдиним серцем» служити Літургію тим самим обрядом, ми йдемо різними шляхами. Так постала в нас велика різнообразність.

Нашу різнообразність можна окреслити, як подвійну: з однієї сторони, ми різнимося самі між собою — кожний священик служить за своїм уставом і своїм особистим смаком; з другої, ми як один народ різнимося в одному київському обряді з нашими православними братами. Ми порізнились історично, хоч обі вітки нашої Церкви вийшли з одного візантійського кореня, як обряд вселенської Церкви: один обряд, що творить одну Церкву.

3. Святіший Отець Іван Павло II у промові до представників Румунської греко-католицької Церкви з нагоди зібрання у Римі в січні цього року для розглядання їхніх пекучих душпастирських потреб, сказав: «Одне дуже важливе завдання, це дбання про святу літургію, в якій віра висловлюється через проголошення і почитання і [в якій] виявляється спільнотність і братерство між вірними: вона є справжньою виховницею християнського життя і найповнішою синтезою всіх його видів».[2]

Папа звертає пильну увагу на літургію, бо говорить про обнову Церкви, яка, подібно, як наша, недавно вийшла з катакомб. II Ватиканський собор у конституції про літургію каже: «Літургія, якою „звершується діло нашого відкуплення", перш усього в Жертві Божественної Євхаристії, головною мірою спричиняється до того, щоб вірні і своїм життям висловили та й іншим виявили Христове таїнство і дійсну істоту правдивої Церкви» (ч. 2). Літургія не тільки висловлює нашу віру, але вона робить нас тим, ким ми є — Христовою Церквою. Ми є Церквою, тому що ми «в Христа зодягнулися» і благодаттю Пресвятого Духа єднаємося з Христом у прославі Отця.

«Літургія — продовжує соборовий декрет, — є тією вершиною, до якої прямує діяльність Церкви, і одночасно є й тим джерелом, звідкіля випливає вся її сила. Бо апостольська праця до того й спрямована, щоб усі, що вірою й хрещенням стали дітьми божими, разом збиралися, серед церкви прославляли Бога, брали участь у жертвоприношенні та й споживали Господню вечерю... Отже в літургії, зокрема в Євхаристії, немов із джерела, витікають на нас ласки та з найбільшою успішністю осягається освячення людей у Христі і Боже прославлення, до якого, немов до мети, зміряють усі інші діла Церкви» (ч. 10). Чи «поділена» літургія, неоднообразна, може дати заклик до спільнотности і про неї вчити?

4. У східніх літургіях є виразна засада: lex orandi statuit lex credendi. Літургія — це вислів віри: Церква у своїй молитві висловлює свою віру й догму. Уся богословія першого християнського тисячоріччя побудована на цій засаді. Коли святі отці навчали вірних правд віри, вони не починали з абстрактних понять, з наукового виложення догм. Вони пояснювали те, що Церква здійснювала у своїх богослуженнях, і на підставі цього вчили правд віри. Так постали містагогічні катехизи.

Обряд, це не тільки зовнішній вияв церковних богослужень, це щось глибше, він висловлює правди віри. Тому на Сході така осторожність зі змінами. Літургія, це надбання довгих сторіч життя і молитви Церкви, а ми є тільки малою частиною цього розвитку. Ми будуємо на тому, що наші предки заклали, а майбутні покоління будуть будувати на тому, що ми для них збережемо і їм передамо. Наші предки називали своє християнство «руською вірою»: розуміється в тім і правди віри, і рівночасно обряд — і не була це пересада. Ми є спадкоємцями цієї давньої і шанованої у вселенській Церкві традиції, тому нам треба докласти всіх зусиль, щоб якнайкраще пізнати дух цієї традиції і вірно передати її дальшим поколінням, як духовний скарб, як depositum fidei.

5. Тому не дивімся на питання обряду, як на зовнішність, як на щось малозначне чи релятивне. Кожний обряд у вселенській Церкві має свою високу гідність і рівні права, як повчає соборова конституція про літургію (ч. 4). У цьому є глибокий зміст і з цього походить пошана до кожного припису в літургії. Поглянемо, отже, на вказівки, які дає вселенська Церква східнім католицьким Церквам (І); відтак розглянемо, яку спадщину залишили нам наші предки (II); далі, зупинимося над тим, які тенденції існують всередині нашої Церкви у відношенні до літургії та які в нас різнобіжності (ІІІ); вкінці, випрацюємо на цьому синоді плян праці, щоб скерувати нашу Церкву на дорогу так важливої сьогодні літургійної віднови (IV). Церква цього вимагає від нас, згідно з постановами II Ватиканського собору та поучениями вселенських архиєреїв. Митрополит Андрей вірив у це і наполегливо працював у цьому напрямку. Він вірив у силу «неподіленої» літургії з її однодушною молитвою (Ді 1,14).

І. НАПРЯМНІ ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ ДЛЯ СХІДНІХ КАТОЛИЦЬКИХ ЦЕРКОВ

6. Церква завжди старається охоронити літургію від зловживань, змін, декорацій і штучних впливів. Бо вона — прослава Бога, вислів віри, засіб освячення. Тому провід вселенської Церкви ніколи не дивився байдуже на наше історичне «різнообразіє», новаторство та реформізм. Ми обрядово належимо до християнського Сходу (східньої римської імперії), і цього історичного факту не змінимо. Східне благочестя криє в собі глибокі християнські вартості першого тисячоріччя, коли вселенська Церква була одна, і самі римокатолики знаходять у ньому скарби, які вони впродовж другого тисячоріччя затратили. Вистане згадати поширене на Заході захоплення нашою іконописною традицією та запозичення багатьох наших молитов у їхніх богослуженнях. Це на рівні Божого люду, народної побожности, а й учительська власть Церкви йде по тій самій лінії.

Декрет про східні католицькі Церкви

7. Декрет II Ватиканського собору про східні католицькі Церкви оцінює спадщину східніх Церков. «Бо в цих усіх речах, визначних шановною давниною, сяє те передання, що від апостолів через отців дійшло до нас і становить частину Богом об'явленої та неподільної спадщини цілої Церкви». Немаловажні це слова. Декрет говорить про спадщину, яка походить із тих часів, коли Церква була одна-неподільна. А в нас велика частина цієї спадщини зберігається саме в літургії! Тому Церква настоює на тому, щоб ми її вірно берегли, бо вона бажає, щоб усі східні католицькі Церкви «процвітали та й щоб оновленою апостольською снагою доконували довірене їм завдання» (ч. 1).

У вселенській Церкві існують різні обряди. «Різноманітність у Церкві не то що не шкодить її єдності, але радше її підкреслює; бо католицька Церква має таку настанову, щоб остались цілі й ненарушені традиції кожної поодинокої Церкви або обряду» (ч. 2).

Основна точка, яка торкається літургійного питання, це число 6 цього важливого для нас собороного декрету. У ньому собор повчає: «Усі східні християни нехай знають і нехай будуть певні, що вони завжди будуть могти і будуть повинні зберігати свої законні літургійні обряди та свої правила, та що хіба тільки з огляду на їхній власний і органічний поступ треба було би впровадити які зміни. Отже самі східні [християни] мають те все зберігати з найбільшою вірністю; саме вони повинні з дня на день набиратись щораз то більшого знання цих справ та щораз то досконалішого послугування тим знанням».

Собор свідомий того, що в багатьох випадках самі східні католики з різних історичних та пасторальних причин — оправданих чи неоправданих — утратили немало з тієї багатої спадщини, що її собор уважає «спадщиною цілої Христової Церкви» (ч. 5). Тому, маючи на увазі саме ці церковні й літургійні традиції, закликає східні католицькі Церкви, що, «якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились,  нехай намагаються повернутись до прадідніх традицій» (ч. 6).

До цього ж аргументу соборовий декрет повертається в розділі про святі таїнства: «Давні, живучі правила відносно святих тайн у східніх Церквах, як теж і діяння при їхньому звершенні і їх уділюванні священний вселенський собор потверджує й похвалює, а, якщо треба, то й висловлює бажання, щоб те все було привернене» (ч. 12).

Пошанування власних традицій і звичаїв є важливе не тільки для освячення і духовости вірних даної помісної Церкви, але й з огляду на Церкви-сестри православного Сходу. Собор бажає, щоб східні католицькі Церкви старалися про єдність усіх християн, «перш усього молитвами, зразковим життям, релігійною вірністю для давніх східніх традицій, взаємним і кращим пізнанням, співпрацею і братнім доцінюванням справ і осіб» (ч. 24). Ми не сміємо жити відокремленим життям, немов би ми були одинокою Церквою у світі, самостійною, від нікого незалежною. Слово «католицький» зв'язане з великим обов'язком і відповідальністю, і вживають його також православні. Пошануванням власної традиції, як також повагою до обрядів інших християн, ми виявляємо братню любов і солідарність, без якої церковна спільнота не може існувати, і таке розуміння міститься у слові «католицький».

«Всі взаємно любімся братньою любов'ю, випереджуючи один одного у взаємній пошані (Рм 12,10)» (ч. 30). Цими словами св. Павла закінчується декрет про східні католицькі Церкви, пригадуючи нам, з яким духом треба ставитися до всього церковного життя, а особливо до літургійного й екуменічного питання.

Декрет про екуменізм

8. Сьогодні в Церкві домінує велике бажання сповнити Христовий заповіт і вимогу: «щоб усі були одно» (їв 17,11). Більше, як будь-коли в недавньо минулому, представники християнських Церков спілкуються між собою в молитвах, діялогах, соціальній і харитативній праці, минаючи перепони, які ділять їх, та шукаючи того, що єднає їх у Христі. Тому II Ватиканський собор, словами декрету про екуменізм, «закликає всіх вірних-католиків, щоб розпізнали знаки часу і брали пильну участь в екуменічнім ділі» (ч. 4).

Під «екуменічним рухом» собор розуміє «дії й почини, які, залежно від потреб Церкви і пригожих умов, постають і змагають до єдности християн». Саме тому собор закликає, щоб «усі [перевіряли] себе, чи вони вірні волі Христа щодо Церкви і як слід сміливо [бралися] до діла віднови і реформи» (там же).

Екуменізм — це теж критерій для повороту до рідної спадщини, яка є спільна в Україні для православних і католиків. «Нам треба всім станути на київській прадідній традиції» — писав у своєму «Посланні про поєднання в Христі» патріярх Йосиф.[3] У тій рідній спадщині важливу ролю відіграє літургія. «Усім є відомо — повчає вселенський собор, — з якою любов'ю східні християни довершують літургійні богослужби, передовсім євхаристійне богослужіння, джерело життя Церкви і завдаток майбутньої слави». Собор звертає окрему увагу на літургійні й духовні традиції християнського Сходу, через які «вони з нами злучені дуже тісно». Тому «для вірного зберігання повноти християнського передання і для звершення поєднання східніх і західніх християн дуже важливою річчю є пізнати, поважати, зберігати і плекти незвичайно багату літургійну й духовну спадщину християнського Сходу» (ч. 15).

Літургія є успішним засобом до екуменізму, бо єдність, це божий дар, і цей божий дар можна випросити тільки молитвою. Хоч сьогодні, силою історичних непорозумінь, ми ще не осягнули повного євхаристійного спілкування — соттипіcatio in sacris, - проте наші зусилля мають до цього прямувати. Повернення до рідної літургійної спадщини, це конкретний і вагомий крок у правильному напрямку.

Кодекс канонів східніх Церков

9. Зберігання обрядів і традицій, це не тільки бажання вселенських соборів та Римських архиєреїв, це також обов'язок, який кладе на нас Кодекс канонів східиіх Церков.

Канон 39 каже: «Слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди східніх Церков як спадок усієї Христової Церкви, в якому віддзеркалюється та традиція, що походить від апостолів через отців, і який утверджує божественну єдність католицької віри в її різноманітності».

Як над усіма приписами канонічного права, так і над цим належиться єпископам чувати про його гідне виконування. «Єрархи, які стоять на чолі Церкви свого права — sui iuris — та всі інші єрархи повинні найнаполегливіше дбати про вірну охорону і докладне дотримування власного обряду, а також не допускати в ньому змін, хіба з уваги на його органічний розвиток, зважаючи, однак, на взаємну доброзичливість і єдність християн» (кан. 40, § 1; пор. кан. 667).

У багатьох канонах новий Кодекс повторно наголошує обов'язок кожного єпископа бути сторожем літургійного життя (кан. 199,§1; 201), як також, щоб богослуження та уділювання святих таїнств відбувалося згідно з приписами літургійних кних (див. как. 674; 683; 695; 697; 699,§2; 701, 704; 710; 737,§2 та ін.).

Поучення папи

10. У вище наведеній промові до румунських греко-католиків, папа Іван Павло II сказав: «Обставини минулого вас позбавили літургійного служіння, яке жило у повноті їхньої торжественности, як цього вимагає особливо візантійська традиція. Тепер ідеться про те, щоб без проволоки все глибше пізнати [цю традицію] та зразково її служити, щоб відтворити повне прив'язання до ваших прадідніх традицій (пор. Східніх Церков, ч. б)».[4] Подібні обставини стрінули нашу Церкву і слона Святішого отця є напрямними також і для нас.

Усе це підтверджує значення літургії в житті Церкви, вагомість великої пошани для її служіння, чутливість на її вимоги, розуміння відповідальности за її збереження. Літургія — це святість Божого люду, тому вона повинна бути пріоритетом дбайливости й журби нашого Синоду. Цього вимагає від нас вселенська Церква, яка прагне єдности зі всіма християнами в різноманітності обрядів, законодавства і традицій, через що вона заразом і збагачується. Наш вклад і життя у вселенській Церкві тоді будуть цінні, коли ми будемо собою, — Церквою християнського Сходу, коли будемо вірні власному благочестю і будемо його плекати й розвивати, згідно з традицією, яку ми успадкували.

II. ЛІТУРГІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Берестейська унія

11. Через два роки відзначуватимемо благодатну подію відновлення нашої єдности з Римським апостольським престолом. Беручи до уваги важкі історичні обставини, в яких наша унія закріплювалася, та велике число жертв, що їх спричинила наша вірність ідеї «єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви», треба подивляти почуття відповідальности, з якою приступали до поєднання наші попередники, творці унії, та їхню візію, щоб так себе повести, щоб і інших привести до церковної єдности.

В «Артикулах, що належать до з'єднання з Римською Церквою»[5] отці Берестейської унії просять папу і короля «про потвердження і запевнення тих усіх артикулів, які ми тут подали на письмі, щоб ми, впевнившись щодо віри, Тайн і наших церемоній, без нарушення нашого сумління і Христових овець, нам поручених, приступили до цієї святої згоди зі Святою Римською Церквою, а слідом за тим, щоб і інші, які ще вагаються, бачачи, що все своє маємо ненарушеним, тим скоріше прийшли за нами до цієї святої єдности» (ч. 32).

Творців унії виявляють окрему дбайливіть про літургію. Вони постійно настоюють на тому, щоб їм не нарушено їхнього «грецького» обряду. «Щоб Божа хвала і всі молитви, ранні, вечірні і нічні, були залишені нам цілими — повторювали вони у своїх «Артикулах», — згідно зі стародавнім звичаєм Східньої Церкви» (ч. 2). А дальше, «щоб ми зоставались у наших церемоніях, згідно з порядком і уставом нашої Церкви» (ч. 8). Ціль Унії не була шукати нової літургії, нового обряду, а живого духа у спілкуванні з Римською Церквою. Папа Климент VIII, у буллях «Великий Господь» (23.ХІІ.1595) та «Годиться Римському Архиєреєві» (23.11.1596), визнає правосильність цих вимог, бо в них висловлювалося церковне мислення, свідоме власної традиції і важности збереження її. Нашим обов'язком остається бути вірними послідовниками тих ідей.

Замойський і Львівський синоди

12. Уже в перших сто роках по Берестейській унії обряд почав мінятися під впливом різних обставин. Тоді почалася полеміка, а то й відкрита боротьба з православними українцями (згадаймо сумний вислів, коли «Русь боролася з Руссю»). Появилося хибне поняття: щоб боронити себе, треба наслідувати латинські практики. Наші предки хотіли якнайбільше уподібнитися до Римської Церкви, бо вона, мовляв, правдива католицька Церква, та чимдальше відійти від своєї традиції, бо вона — православна, «схизматицька». Забували вони при тому, що те, що православне, це теж наше. Ми ж не походимо від двох інших коренів, а корінь той самий — Київська Церква древньої Руси, яка походить від апостольського кореня.

У наслідок того в нашу Церкву закралося багато додатків, які не свідчили про старохристиянську аксіому, lex orandi — lex credendi. Бо літургійні обряди висловлюють те, що дана християнська традиція отримала як правди віри. Коли прищепити інші звичаї або чини, — які самі собою добрі, шанигідні, але які, виходячи з інших заложень, інакше висловлюють правди віри, — тоді, опинившися в іншому обряді, постають дивовижі і твориться відчуженість.

Так було в нас із Замойським синодом, який увів у літургійних справах деякі зміни, а радше, одобрив деякі чужі звичаї, які вже були закралися в наш обряд, а про інші синод промолчав. Треба взяти до уваги обставини, в яких постали рішення цього ж синоду. Існувало загальне переконання про вищість (praestantia), більшу красу і зовнішню закономірність латинського обряду над східнім. Для прикладу, ось що говорить Замойський синод про тайну миропомазання: «Тайна миропомазання, установлена Господом Ісусом Христом, яку в Східній Церкві парохи, надзвичайним правом і делегованим уповноважненням від єпископа, з диспепзи Апостолської столиці, уділяють зараз після хрещення...» (титул III, ч. 2).[6]

Сьогодні, однак, ми не можемо покликатися на цей синод як закономірний, як це побачимо нижче зі слів митрополита Андрея на Львівському архиєпархіяльному соборі (1942). Нам треба вивчати і відновляти наш обряд на підставі власної автентичної традиції, а не на підставі того, що постало неприродно, в наслідок полеміки, незнання, чи навіть з власної приватної, і не раз примітивної, ініціативи (бо часто ставалося, що хтось незаконно почав впроваджувати зміни в літургії, це ж поширювалося, а відтак ставало немов звичаєвим правом). Як потвердження хибности тих напрямків маємо авторитетні напрямні вселенської Церкви, які, як папелено вище, заставляють нас бути вірними традиціям нашої Церкви. «Самі східні [християни] мають те все зберігати з найбільшою вірністю; ... а якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідніх традицій» (Східніх Церков ч. 6). Тут відважно можна сказати, що вселенська Церква себе сьогодні удосконалює, пізнаючи себе і своїх вірних краще. Нове законодавство заступає старе.

13. Подібно, як Замойський синод, поступив провінційний синод, який відбула наша Церква у Львові 1891 року. Хоч у літургійному питанні його рішення не були прийняті, проте вони ввійшли в Акти, але і їх не прийняв Римський Апостолський престіл. У соборі ясно й тенденційно виступає латинізаційний напрям. Церква набирала чужі елементи (літургійні, канонічні, еклезіяльні, аскетичні), в наслідок чого вона стала ні вповні східня, бо затратила багато основних ціх свого обряду, ані вповні латинська, бо нею вона не могла стати, бо корінь її східній.

Двадцяте сторіччя

14. У цьому сторіччі митрополит Андрей Шептицький старався зарадити станові неладу, в якому знаходилася наша Церква та й на літургійному відтінку обновити наш обряд і дати йому правильний напрям. Керувався він церковним мисленням і великою любов'ю до церковної спадщини свого народу, бо бачив він очищення обряду не тільки як збереження власної традиції, але, що є дуже важне, як засіб зближення до православних українців, щоб вони не бачили вселенську єдність Церкви, як поміст до згублення своєї ідентичности, тільки, навпаки, як віднайдення і збереження прадідньої традиції серед помісних Церков світу.

На жаль, великий митрополит не знайшов зрозуміння і підтримки насамперед у єпископаті, внаслідок чого наш єпископат вирішив віддати своє право на реформи літургійних книг Апостольському престолові. Тоді Конгрегація для східньої Церкви почала видавати літургійні видання для нашої Церкви: Служебник (1941), Євангеліє, Апостол, Требник, Часослов.

І тут історія показує, що митрополит вийшов правий, бо Рим став в основному на принципах його реформи. Комісія, яка готувала ці видання, поставила дев'ять критеріїв, за якими мала робити вибір текстів та рубрик. Ці критерії наступні:[7]

1) дати перевагу текстам, які найкраще віддзеркалюють стародавню традицію Київської Церкви;

2) вибирати тексти чи обряди, які спільні іншим Церквам візантійського обряду;

3) у другорядних чинах пошанувати різноманітність елементів, які притаманні даному народові того самого обряду;

4) усунути елементи, які надійшли з іншого обряду, в тому числі і латинізми;

5) якщо корисно залишити елемент, узятий з латинського обряду, треба йому надати форму і стиль, які були б згідні зі стилем візантійської літургії;

6) ніколи не касувати якийсь латинський елемент, до якого народ у своїй побожності прив'язаний, якщо немає чим заступити його;

7) формально не одобрювати жодної латинської практики, яка ввійшла в східній обряд;

8) реформу переводити не нагально, але постепенно, підготувавши до того людей;

9) Свята столиця не повинна давати подрібні вказівки, тільки загальні норми, які опісля відповідальні чинники мали б пристосувати до своїх потреб.

Нове видання Служебника митрополит Андрей стрінув із задоволенням, пишучи до своїх вірних, що нове римське видання «станеться безумовно початком нової епохи розвою діла з'єдиненпя», та цінячи, що Апостольський престіл «дбає про те, щоби наші обряди були заховувані без ніяких змін».[8] Але війна, а відтак і роки переслідування, не допустили до того, щоб ці видання ввійшли в життя нашої Церкви в Україні.

Коли патріярх Йосиф приступив до перекладів літургійних книг після II Ватиканського собору, він ішов саме за цим римським виданням.[9]

Очевидно, що також римські видання потребують перевірки і поправки, що і робитимемо, але на теперішній час ці видання є для нас авторитетними та міродайними.

15. Львівські архиєпархіяльні собори (1940-43) під проводом митрополита Андрея, хоч відбулися у важких умовах світової війни, проте не могли не торкнути важного питання «про обряди». У пастирському посланні з 19 травня 1942 р.[10] митрополит ствердив, що «ми дійшли в обрядових справах до цілковитого хаосу. Одною з важних причин цього стану є та обставина, що так Замойський, як і Львівський провінційний Собор уважали єдність в обрядових справах конечною і накликували до обрядової однообразности, а толерували практики, противні і обрядовому праву східньої Церкви, і її стилеві». Таке промовчування, тобто «толерування ріжних нових практик ... до певної міри було причиною хаосу, в якому відтак опинилася наша Церква».

У цьому посланні, яке було зачитане на сесії собору, митрополит дає перебіг розвитку нашого обряду і старається пояснити, звідки прийшли різні шкідливі зміни, які впровадили нашу Церкву в обрядовий хаос та зробили з нас перешкоду для праці над з'єднанням християнських Церков Сходу, «притчу во язиціх».

Особливу увагу звертає митрополит на те, що треба остерігатися «якоїнебудь байдужности і легковаження того, що є приписане» і «зірвати зі системою нелегальних і необрядових новостей в нашому обряді».

Накінець Слуга Божий проголошує, що текст Служебника, який внедовзі мав появитися в Римі, «буде нас обов'язувати. Тоді треба буде і всі рішення нашого Собору узгіднити з римським виданням. Очевидна річ, ... будемо всі приписи того нового Служебника уважати за наше літургійне право, котрого не вільно буде нікому змінити».

16. У той самий напрям і за тими ж вказівками слідував патріярх Йосиф, коли скликував архиєпископські синоди в Римі та почав видавати, як згадано вище, українські переклади римських літургійних видань, згідно зі своїм правом голови Церкви.

У тому часі, коли Україна перебувала в підпіллі, еміграцію зрушили на літургійному полі постанови II Ватиканського собору та патріярх Йосиф. По соборі зверталося все більше уваги на збереження правдивих східиіх традицій, не тільки в літургії, але й у церковній архітектурі, в іконописі тощо. Почалось усувати багато латинських практик, ми стали вивчати джерела власної традиції. Вірні почали розуміти, що бути іншим від католиків латинського обряду, це збагачення для Церкви і великої її апостольської прикмети, якій на ім'я соборність-вселенськість.

III. ТЕПЕРІШНЯ СИТУАЦІЯ

17. Україна в останніх 50-ох роках не з власної вини була поза процесом віднови у вселенській Церкві і т. зв. літургійного руху. Не диво, що, з огляду на переслідування, наші вірні трималися тих обрядів і звичаїв, які пам'ятали з часів свободи. Церква силою обставин знайшлася поза духом віднови, яким перейнялася вселенська Церква від часів ІІ Ватиканського собору.

Відколи Церква в Україні вийшла з підпілля, почалося відроджуватися церковне життя в нормальних, хоч важких, обставинах. І сьогодні перед нашою Церквою стоїть завдання пізнати все, що діялося від часу останньої війни, вивчити нові напрямки, які постали в Церкві в наслідок собору, пристосувати спосіб благовісті й катехизації до сучасних, змінених обставин. У всьому цьому надзвичайно важну ролю відіграє літургія як навчальний і виховний засіб благовістування, як це було в нашому народі від часів Київської Руси.[11]

Тому нам треба почати наше відродження Церкви зразу від літургії. Насамперед треба навчити наших вірних значення всього, що вони в церкві досвідчають. У наших вірних, безперечно, є велика любов до своєї літургії, та її треба доповнити і наукою, і знанням. Дальше, треба нам почати серйозні студії над грецькими і слов'янськими джерелами нашого обряду, щоб віднайти, який є наш автентичний київський обряд до і в часі унії, щоб на цьому будувати. Це дві основні наші проблеми і завдання.

18. Під сучасну пору в нашій Церкві є дві виразні тенденції: про-східня і про-західня. Усі ми про це знаємо, і не будемо тепер входити в аналізу цього явища чи доводити, яка сторона більш чи менш права. Ми радше повинні застановитися над наступними пекучими завданнями:

1) найперше відчути потребу змагатися до однообразности.[12] Якщо владики і духовенство дійсно відчують цю потребу, а то й конечність, уважаю, що зробимо в скорому часі значний крок уперед;

2) виробити серед нашого духовенства відчуття обов'язку слухатись авторитету, виконувати закони, бути вірними напрямним вселенської Церкви, якою провадить Святий Дух. Раз буде вироблене таке почуття послуху, священики і миряни звернуть свій погляд до джерел, з увагою ставитимуться до літургійного життя і дбатимуть за екуменічний вимір літургії, яка має зближувати нас до православних братів, а не віддалювати. Якщо в нас буде вироблене таке почуття послуху до Церкви, напрям нашої літургії може піти тільки таким шляхом, бо поучения вселенської Церкви і Римського апостольського престолу впродовж останнього сторіччя виразно скеровує нас на цей шлях.

IV. ПЛЯН ПРАЦІ

19. Беручи до уваги все, що сказано вище, нам треба постановити не вже реформу — до того ще далеко — але літургійну віднову в нашій Церкві. Від часу нашого останнього синоду в нас покладено основу на літургійну комісію при патріяршій курії, як це передбачує кодекс (кан. 124), і яка діятиме під моїм наглядом. Прикладом нам може послужити Мелхітська греко-католицька Церква, в якій від років працює така комісія і яка вже дала свої гарні висліди.[13]

Мелхітська літургійна комісія насамперед будувала на попередніх спробах реформи в їхній Церкві, а також брала до уваги дослідження і студії власних науковців та інших спеціялістів у східній літургії. Комісія поставила собі деякі принципи праці, між якими були такі:

1) не звужуватися тільки до скорочень або неоправданих змін;

2) літургійні тексти мають ясно висловити священні правди у зрозумілий спосіб, щоб люди могли брати участь у богослужениях;

3) вірно зберігати свою антіохійсько-візантійську традицію;

4) не робити змін задля змін, але мати на увазі пасторальні потреби і духовне добро вірних;

5) вірно зберегти богословські правди, висловлені в літургійних текстах;

6) друкування всіх літургійних книг та іконописання в місцях літургійного культу мають бути під строгим наглядом літургійної комісії;

7) перекладати літургійні тексти з особливою увагою до традиційної церковної музики;

8) священний синод, значить усі єпископи разом з головою Церкви, є першим і останнім авторитетом у справі літургії, а в поодиноких єпархіях єпископ є відповідальним, щоб впровадити рішення синоду в життя. Для того в кожній єпархії повинна працювати літургійна комісія, яка свої висліди і завваги передаватиме до патріяршої літургійної комісії, а ця розгляне кожну справу і передасть синодові до рішення. Таким чином процес реформи є живим і відбувається в атмосфері співпраці між верхом і низом.

Стільки про літургійні реформи в греко-мелхітській католицькій Церкві. Можемо вчитися на досвіді й інших східніх помісних Церков. Літургійна комісія дасть свої вказівки. Це довга праця і її треба буде поділити па етапи, відповідно до чинів літургії. Але наша відповідальність велика. Святіший Отець, у вище згаданій промові до румунських греко-католиків, сказав: «Праця мусить бути второпною, але стислою і відважною, вона мусить основуватися на уважній студії джерел і на відповідній катехизі. А особливо треба подбати, щоб без проволоки дати священикам і вірним літургійні книги».[14]

Патріярша літургійна комісія

20. 1) Літургійна комісія нашої Церкви складається з членів і консульторів. Члени — це вужче коло людей, які будуть регулярно сходитися і працювати під моїм наглядом і разом зі мною. У нашій праці будемо повідомляти Вас, Владик, як рівно ж і консульторів — своїх і чужих — щоб засягати порад і завваг. Цей процес не буде засекречений, але буде займати широкі кола нашої Церкви, як також інших фахівців у літургійних та біблійних студіях. Згадаймо, як творився новий кодекс східнього права: усі тексти-проєкти систематично опубліковано і кожний, хто був зацікавлений, мав нагоду запізнатися з їхнім змістом.

У виборі членів літургійної комісії, яка до мене як до голови належить, радо послухаю Ваших думок, щоб якнайширше представництво нашої Церкви включилося в сам процес літургійної віднови.

2) Уважаю, що першим проектом, над яким повинна працювати комісія, це виготовлення повного літургійного Псалтиря, бож Псалтир — це основа всіх наших богослужень.

3) При цьому мильно було б думати, що праця літургійної комісії звужується тільки до перекладів богослужбових текстів. До літургійної віднови належить глибше розуміння літургійної богословії, тобто відношення богопочитання до нашого християнського життя і до спасення, і по цій лінії треба проводити літургійну формацію в наших семінаріях і катехизу по наших парохіях.

4) Тому що в нас існують великі розбіжності в розумінні літургії і в способі служіння її та часто з великою емоційністю перенаголошується чи відкидається деякі рубрики — без дійсного розуміння їхньої суті, — завданням літургійної комісії буде розглянути і науково прослідити їх, на підставі порівняння з іншими східніми Церквами та з увагою до особливостей київської літургійної традиції.

5) Усильно прохаю всіх Вас, дорогі Владики, не видавати жодних літургійних заряджень, бо це тільки спричинює велике заміщення між духовенством і вірними. Видавання літургійних рішень синоду є виключною компетенцією голови Церкви.

6) З екуменічних рацій літургійна комісія буде старатися засягати думок, а можливо і співпраці, з нашими православними братами.

21. Накінець бажаю повідомити Вас, то на нараді греко-католицького єпископату України дня 3 листопада 1993 року Апостольський нунцій, архиепископ Антоній Франко, повідомив нас, що, тому що в нашій Церкві існує незгідність відносно українського перекладу Літургікону, Конгрегація для східніх Церков поручає, щоб наш єпископат прийняв один переклад Літургії та приступив до нового видання Требника.

Заключні завваги

22. Літургія, щоб сповнити своє священне завдання, бути свідченням віри, мусить мати свою повагу, авторитетність, священність (як засіб) і свій вплив на виховання і освячення вірних. Хаотична й недбала літургія того не має і не дасть. Бувши висловом віри, вона має мати свою загальну стабільність, незмінність, що символізує непорушність правд віри у їхнім змісті.

Увести це в життя є великою відповідальністю нас, єпископів. Ми є вчителями віри, оборонцями літургії, яка є висловом віри.

Ми сьогодні на синоді не готові встановити всіх норм і дати готові літургійні тексти. Це неможливо. Покликано до праці літургійну комісію, яку я очолюю. Подамо кандидатів до затвердження. Праці тієї комісії будемо пильно студіювати і респектувати.

Якщо б ішлося все таки про якесь конкретне і конечно потрібне рішення, воно хай буде таке: маємо пошанувати в літургії і чинах видання Апостольського престолу, які прийняв митрополит Андрей і патріярх Йосиф. Це теж буде висловом нашого бажання однообразности, краси літургії і її життєдайного впливу на наше духовне життя.

Хочу вірити, що цей синод почне справжню літургійну віднову в житті нашої Церкви в Україні і на поселеннях.

---

[1] Гомілія на 1 Кор. VII,]; 61,55.

[2] L’Osservatore Romano. 22 січня 1994, ст. 5.

[3] Благовісник Патріярха Києво-галицького і всієї Руси, Кастельґандолфо 1976, сг. 29-32.

[4] L'Osservalore Romano. 22 січня 1994, ст. 5.

[5] Архиєписісопські синоди українського католицького єпископату і їх правні основи (Видання Благовісника Верховного Архиепископа 1), Кастсльґандолі.фо 1970, 52-57.

[6] С.Сеник, брошура «Латинізація в Українській католицькій Церкві», Львів 1990, ст. 37. Див. «Latinization and the Ukiainian Catholic Church». Orienlalia Christiana Periodica 56 (1990) 167-187.

[7] С. Кorolevskij, La liturgia ed il rito praticati dai ruteni. Vаticanо 1937. 139-148.

[8] А. Шептицький, Письма-послання з часів німецької оку нації (Бібліотека Логосу ЗО), Йоркгон 1969, 122-123.

[9] І. Хома, «50-річчя видання наших перших літургійних книг Апостольським престолом в Римі в 1941 році», Богословія 55 (1991) 137-144.

[10] Діяння і постанова Львівських архиєпархіяльпих соборів 194-0-41-42-43 (Серія Тисячоліття 6) Вініпеґ 1984, 123-135.

[11] І. Музичка, «Значення Літургії у благовістуванні в Київській Русі», Збірник праць Ювілейного конгресу, Мюнхен 1988/1989, 418-457.

[12] Й. СЛІПИЙ, «Обрядова однообразність», Твори ІІІ—IV, Рим 1970, 237-247.

[13] N. АNТІВА, «Liturgical Renewal in the Greek Melkite Catholic Church», Еипtes Dосetе 46 (1993) 19-32.

[14] L’Osservatore romano, 22 січня 1994, ст. 5.