пʼятниця, 25 січня 2013 р.

Про спосіб читання молитов Божественної Літургії

Про спосіб читання молитов Божественної Літургії
Переклад окружного послання Синоду ЕлладськоїЦеркви від 31 березня 2004 року.
Афіни, 31 березня 2004, N 2784.
ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ
Високопреосвященним Митрополитам Грецької Церкви
Тема: "Про спосіб читання молитов Божественної Літургії"
Високопреосвященним у Христі братам,
Священний Синод Церкви Еллади, в межах Свого постійного і незмінного піклування про скріплення "благоприємного служіння Богу", і приймаючи до уваги висновки щодо цього питання Особливої Синодальної Комісії Літургійного Відродження, цим Окружним Посланням бажає звістити Вам - а через Вас і "всій повноті Святості нашої Святої Церкви Еллади" – це, що стосується способу читання молитов на Божественній Літургії, щоб співучасть всього "народу Божого" в тому, що звершується, читається і співається у ній, стала вселенською і, разом з тим, вповні осмисленою.
Спосіб читання молитов у минулому посприяв висловлюванню протилежних суджень. А оскільки йде мова не лише про питання обрядової природи, але й стосується спасіння народів через свідому участь у Божественній Літургії, необхідне точне знання історії і богословської сторони цієї проблеми, щоб можна було зробити правильні висновки і застосувати їх в сучасній літургійній практиці.
Свідоцтва перших восьми століть (тобто до перших збережених рукописних євхологіонів) вказують на те, що народ чув молитви Літургії. Це можна довести чи свідоцтвами про відповідь "Амінь" на молитви ієрея (Юстин, Діонісій Александрійський, Єронім), чи очевидними вказівками, що молитви "були чутні" для народу (Діонісій Александрійський, 19-й Канон Лаодикійського Собору, житіє прп. Меланії), чи вживанням дієслова "мовити" щодо молитов Божественної Літургії (Василій Великий, Григорій Богослов), чи місцями з праць Златоуста про ієрея, який "переймає голос народу" і звершує богослужіння, а також про церковне тіло, яке возносить благодарні молитви "єдинодушно" і "єдиним гласом". Додамо сюди і другорядне свідоцтво про читання молитов Божественної Літургії в межах чутності народом, яке являє дуже важливий текст Апостольського Передання, котрий вказує, що єпископ молиться "потихо" під час обряду облачення, однак "возносить" євхаристійні молитви перед жертовником.
Це єдине передання співзвучне посланню апостола Павла (1 Кор. 14, 16-17) про те, що член народу Божого (лаїк) не може відповісти "Амінь" на молитви ієрея, якщо не розуміє їх (відповідно і якщо не почує їх). Попередньо згадане 19-е правило Лаодикійського Собору покликається на три молитви вірних на Божественній Літургії: першу мовиться "в мовчанні" і вона відноситься до достоїнства служителя, тоді як дві інші звершуються "через виголошення". Це свідоцтво також є унікальним за перші шість століть свідоцтвом про молитву, яку читають тихо, хоча слід зазначити, що вона не складає центрального ядра Літургії, тобто Святої Анафори. Лише на межі 5-6 століть несторіанський письменник Нарсис говорить про читання молитов анафори "у мовчанні". Цій практиці протидіяла Православна Церква через 137-ю Новелу Юстиніана, в якій підтверджується вселенське передання про те, що молитви Літургії належить возсилати "не в мовчанні, а чутним для віруючого народу голосом".
Передання про спосіб читання молитов вголос для народу - ясне, єдине і вселенське. У світлі цього передання ми можемо прийти до розуміння богослов’я "таїнственності" і "тайни", яке відобразилось у євхаристійній термінології багатьох церковних письменників після IV століття і досягло найвищого розвитку у творах Ареопагітики та у візантійських коментаторів Божественної Літургії. Мова не про чин тайного читання молитов (як дехто стверджує), оскільки такий напрям суперечив би літургійному переданню перших шести століть, а про змагання до того, щоб Літургія стала точкою відліку "містагогійного оглашення" ("містагогії" — за висловом святого Максима Ісповідника).
Збережені рукописні євхологіони з кінця VIII століття потверджують попереднє літургійне передання; вони свідчать, що "тайно" читаними (тобто цілком нечутними) були молитви: "Ніхто не достойний…" у Божественній Літургії, "Благоутробний і милостивий Боже" у чині Хрещення і "Господи Ісусе Христе Боже наш…" в чині Великого освячення води на Богоявлення; а "мовленими вголос" (тобто мелодійно читані святковим гласом) були заамвонні молитви Літургії, молитва "Великий Ти, Господи…" на Хрещенні і Великому освяченні води на Богоявлення, а також "Пречистий, Нескверний…" у чині Коліноприклонення. Що ж стосується майже усіх інших молитов, євхологіони безпосередньо чи опосередковано свідчать, що їх возносили "тихим голосом", до чого закликає цілий ряд уставних вказівок.
Отож, думка про те, що молитви читали або тихо, або "виголошували", як звичайно говорять, помилкова. Правильним, із дослідження традиції рукописних євхологіонів, є те, що дуже мало молитов - абсолютно визначених - читали потиху чи "виголошували", тоді як більшість читали "тихим голосом", але "вголос" народу, тобто так, щоб народ їх чув. Це - літургійна традиція Церкви, яку покликана перейняти сучасна літургійна практика. Окрім молитви Херувимської пісні, яку предстоятель має читати для себе і чутно для співслужителів, і Заамвонної молитви, яку він має читати голосно, усі інші молитви служителю слід читати тихим голосом, що зберігає зміст Таїнства, "Літургії", скріпляє благоговіння молільника і, врешті-решт, "тайно-водить".
Спосіб читання вголос тихим голосом, одночасно, зберігає післяхрещальне піклування "містагогійного оглашення", адже всі вірні після Хрещення - "тайноводимі" і більше не "оглашаємі". Для хрещених земне життя - це єдина Світла Седмиця, збереження білих одеж Хрещення до пришестя "Нового дня Господнього" зустрічі Господа, який гряде. Як "тайноводимі", вони повинні навчатися у Таїнстві богослужіння, а це навчання стається, окрім іншого, і через чутне для вірних читання молитов. Тому, спосіб мовлення молитов не повинен залишатись лише питанням обрядових правил, але має стати спонукою для навчання ("містагогійного оглашення") з боку пастирів і учителів Церкви.
На основі цих літургійних та історично-канонічних даних ми можемо виголосити думку і, підсумовуючи, сказати наступне:
а) Все у Божественній Літургії має своє належне місце, і ніщо не повинно залежати від релігійного, емоційного чи пієтичного настрою служителя.
б) Дії, які звершуються в часі Божественної Літургії, мають есхатологічний характер; їх переживають не стільки через ум і думку, скільки через "серце" – саме таким чином, як цей термін розуміється в святоотцівському богослов’ї тверезості ума.
в) Окрім того, вірні мають отримати від цього користь і усвідомити, що в Божественній Літургії вони не "звершують" Таїнства разом з ієреєм, але спільно з ним приймають участь у ньому; оскільки перша точка зору, як віра і сприйняття, є типово протестантським розумінням і практикою, яка спростовує як "ієрархічність" і "ієрархію" в Церкві, так і розрізнення у ній благодатних дарів. Саме це й може статися і несвідомо закріпитися "як віровчительна істина" у православному Народі Божому в результаті нерозсудливого читання молитов "возгласно" чи "велегласно".
г) Читання молитов "тихим голосом", але не "пошепки", як їх звичайно читають в пізнішій практиці, дає вірним можливість слідкувати за почерговістю зміни молитов і виголосів, та канонічної структури Божественної Літургії, яку дуже часто "порушує відрив молитов від свого місця і зв’язку з читаним і співаним контекстом" (Окружне Послання Священного Синоду N 2683 від 8.11.1999).
д) Ця вказівка на "тихогласся" молитви, окрім всього іншого, буде оберігати ієреїв від недбайливості чи повного занедбування свідомого читання молитов, від механічного їх мовлення і вичитування, від, так званого, «пробігання їх очима», а вірним зрозуміти, що ієрей у Божественній Літургії не вимовляє тайно якісь магічні фрази, але звершує і возносить в їх (вірних) імені "молитви, моління і жертви безкровні" за всю повноту Церкви.
е) Врешті, досить знаковим є те, що видавнича організація "Апостольське Служіння" Грецької Церкви, після одобрення нашого Священного Синоду і недавньої доповіді на ньому Блаженнішого Митрополита Сервіона і Козані пана Діонісія, нещодавно здійснила вказану і узгоджену з древнім та істинним переданням Церкви публікацію молитов і виголосів у відповідних літургійних виданнях (Архиєрейському Служебнику і Служебнику), із заміною обрядового терміну "тайно" на термін "тихим голосом".
Враховуючи це, ми закликаємо Вас заохочувати пресвітерів Вашої Священної Митрополії служити "зі страхом Божим і вірою", та особливим благоговінням на богослужінні, співдіяти свідомій участі у ньому вірних, в тому числі і через читання молитов "тихим голосом", віддаляючись від всякого формалізму і пієтичного сприйняття та настрою в своєму служінні, як, також, і сакраменталістичних проявів та ознак "театральності", і змагати, головним чином і передусім, до есхатологічної Трапези Царства Божого, тобто до "Божественного Причастя".
Архиєп. Афінський ХРИСТОДУЛ, голова.
Дидимотихоса і Орестиади Никифор.
Мітіліни, Ерессоса і Пломарія Яків.
Лимноса і Св. Евстратія Єротей.
Гуменіси, Аксіополіса і Полікастра Димитрій.
Верії і Науси Пантелеймон.
Дрійнуполіса, Погоніани і Коніци Андрій.
Гітіоса і Ітилоса Хризостом.
Димитріади і Алміра Ігнатій.
Кіфіри Кирил.
Тесаліотіди і Танаріотерсал Теокліт.
Кесаріани, Вірона і Імітоса Даниїл.
Гідри, Спецон і Эгіни Єфрем.
Секретар † Архим. Хризостом Скліфас.

2 коментарі:

  1. Василь, цікавий матеріал, але важко читається такий моноліт, бракує нормального форматування тексту.

    ВідповістиВидалити
  2. текст справді трохи важкий, але, думаю, основні думки зрозумілі. передусім вважаю що найбільший позитив послання в тому, шо слово "тайний", яке в нас чомусь розуміється як "прихований" тут інтерпретується в контексті містагогії тобто розкриття, провадження, ведення за руку. літургійний текст має бути чутним для вірних передусім тому, що його завданням є провадити їх у духовному житті. це ключовий момент у розумінні літургійного богослов'я. у решті вони не дуже оригінальні. більшість аргументації запозичено із статті Голубцова "о причинах замены гласных молитв литургии тихими" з поч.минулого століття.

    ВідповістиВидалити