Архиєрейська Літургія св.Василія за списком 10-го ст

Існують надзвичайно цінні богослужбові джерела візантійської традиції, які збереглись лише завдяки працям середньовічних гуманістів, які з тих чи інших причин вирішили зробити їх доступними для своїх сучасників. Як можна довідатись із передмови, середньовічний німецький гуманіст Ґеорґ Вітцель у 1546 році вирішив опублікувати переклад Літургії св. Василія Великого із одного древнього кодексу (перед 10 ст.) для того, щоб німецькі християни мали змогу надихнутися богослов’ям древньої церкви, на противагу «новому богослов’ю», яке почало ширитись західним світом із початком Реформації. Заради цього він відвідав кілька монастирських бібліотек, зокрема й бенедиктинський монастир Йоганнісберґ біля Майнцу, у бібліотеці якого віднайшов цей цінний, нині, на жаль, втрачений кодекс. Ось кілька зауважених мною літургійних цікавинок із чину цієї Літургії св.Василія:

- У надписі Літургії вказано, що ця Літургія «перша». Це є вказівкою на древність джерела - Літургія Василія все ще є першою, тобто недільною, Літургією. Такий порядок розміщення Літургії св.Василія в євхологіонах та літургіконах був приблизно до 10 ст. Згодом її місце займе Літургія св.Йоана, а Літургії св.Василія призначать «почесне» 2-е місце і 10 разів служіння впродовж року.

- Хоча Патріарх присутній в захристії на приготуванні Дарів (проскомидія, як і годиться, складається лише з однієї молитви), в храм він приходить аж на трисвяте. Це надзвичайно цікава замітка, оскільки вона пояснює, що богослужіння може починатись без присутності єпископа, а відтак, вхід єпископа жодним чином не вказує на початок богослужіння. Подібно, як і вечірня в Етерії не починається з приходом єпископа, він приходить вже тоді, коли частина богослужіння минула. Тобто: а) «Мир всім!» перед читаннями жодним чином не мусить означати, що саме від цього часу починається Літургія; б) Три антифони є цілком інтергальним елементом євхаристійного богослужіння. в) Пресвітер мовить молитви антифонів «перед перегородкою», тобто не входячи у святилище; г) Амвон був кількаступеневим, бо диякон, для виголошення прошень виходив на другу сходинку амвону.

Літургія Йоана Золотоустого за списком 10-11 ст.

Ми часто, можливо надто часто, схильні сприймати наші богослужбові практики через призму 'офіційних' літургійних видань, які стали можливими аж після винайдення друкарського верстату і утвердження ним, так-так, саме ним, друкарським верстатом, певного типу літургійної практики, який не є ані найдавнішим, ані найкращим. 

У бібліотеках монастирів, університетів, приватних осіб, на щастя, збереглись часто давніші і кращі зразки наших богослужінь, які можуть дати нам суттєво краще розуміння не лише його витоків, а й розуміння його структур і поодиноких елементів.

Одним із надзвичайно цікавих свідчень служіння Божественної Літургії св.Йоана Золотоустого є документ 10-11 століття, палестинського походження, який зберігся завдяки латинському перекладу і публікації його середньовічним гуманістом Амброзієм Пеларго Ніддано у 1541.

- Перше, що можна зауважити у цьому чині Літургії є помноження числа 'мирних' ектеній, кожна з яких повторює попередню. У цьому помноженні можна прослідкувати їх рух від їх оригінального місця перед поцілунком миру, аж до трисвятого. Те, що мирна ектенія оригінально була перед поцілунком миру, можна побачити із Літургії Апостольських постанов. Там вона передує поцілункові миру, який, своєю чергою передує перенесенню Дарів з 'проскомидійника' на жертовник, молінню предстоятеля за себе і співслужителів і одяганню предстоятеля в літургійний одяг. 

Літургія потребує переосмислення і зростання у вірі

З огляду на дискусії навколо літургійної молитви і традиції назагал нагадав собі, що колись писав для Патріархату кілька своїх міркувань щодо цього. Звісно, я не претендую тут ні на вичерпність у цих міркуваннях, ані на остаточну істину. Все ж мене все більше зачіпає естетична краса богослужіння чи навіть радше останньо зачіпає її скорочення. Богослужіння зараз все частіше сприймається у перспективі 'канонічності', 'дозволів', 'однообразності', якоїсь навіть штучної 'правильності'.

Натомість, що більше молюся і досліджую цей феномен - християнського богослужіння - то більше мене вражає той факт, що будь-яке перенесення в площину 'канонічної традиції', насправді вбиває його, душить законницьким постулатом 'в нас є закон і за законом Він мусить вмерти'.
Все більше переконуюсь у тому, що більша багатоманітність є ключем до ширшого пізнання і поглиблення літургійного досвіду Христа, а зростаюча контрольованість і шаблонність провадить до перетворення молитви вірних у літургію церкви, причому 'церкви', яка швидко перетворює вірних у 'мирян' - тих, без яких літургія може і обійтись, бо ж є 'фахівці', які зроблять це 'правильно' і 'канонічно'. А це вже тоді є констатацією смерті літургії і пошуку вірними власного молитовного досвіду - паралітургійного - , додаткового до літургії, яка для них стає лише даниною традиції і милостинею для клиру.
'Правильна' і 'канонічна' літургія тяжіє до примітивізації, бо ж її позбавляється всього, що 'може звучати 'неправильно' і 'неканонічно'', всього, що 'може бути 'неправильно' зрозумілим 'мирянами', 'людьми з вулиці', тощо'. Поетичний політ ісповідання віри у анафорах заміняється вивіреними соборами постулатами символу віри. Кількість анафор обмежується церковним законом і стишується, щоб часом вірні не зрозуміли щось 'не так'.
За якийсь час вже не таїнственного, а просто тихого шаблоного повторення 'канонічно затверджених текстів' і сам клир перестає розуміти для чого всі ці традиційні 'манси', 'складнощі', 'поезія', 'музика'. Єдиним порятунком стає 'реформа', яка полягає не стільки в пошуку розуміння того, що робиш (це суттєво складніше), а в тому, що ще можна скоротити, щоб швидше 'здихатися' тої літургії і нарешті ПОМОЛИТИСЯ.
У нас це, наприклад, скорочення другого антифону і виголосу другої молитви вірних :) або служіння архиєреями літургії 'пресвітерським' чином, замість того, щоб впорядкувати свої знання про літургію і, провівши необхідні оновлення, осмислено молитися її саме як літургійну молитву вірних - народу Божого. Бо ж це для них служать диякони, священники, єпископи, а передусім сам Христос. Христос часто 'нешаблонний' і 'неканонічний', не 'правильний' і не 'політкоректний', але завжди живий і життєдайний. Христос, який не 'вмістився' в одне євангеліє, але зволив 'передаватися' чотирма, які не завжди на 100% однообразно, але завжди на 100% достойно і праведно і гарно, як годиться, передають звістку про любов Бога до людей і надію на спасіння. Христос, який навіть молитву Отченаш передав у двох варіантах (і який з них канонічніший так і не сказав).
Читати євангелія складніше, ніж читати короткий катехизм так само як читати євхаристійну анафору складніше за символ віри. В євангеліях і анафорах більше шансів зрозуміти щось 'не так', ніж в катехизмах чи символах віри, але 'вростання у віру' відбувається якраз через читання Євангелій та реалізації прочитаного у піснеспіві (саме так називали анафору і Василій Великий і Йоан Золотоустий) анафори. Слід наново відкрити для себе основоположну істину будь-якої віри - вона складна і потребує вростання у неї і вона страждає і слабне від будь-якої поверховості і шаблонності.

Анафора для неділь Великої Чотиридесятниці

Ми звикли до того, що православні церкви назагал досить консервативні, коли йдеться про створення нових літургійних текстів, особливо, коли йдеться про центральне християнське богослужіння - Божественну Літургію. Цей стереотип пробує зламати своїми літургійними новотворами доктор богослов'я, диякон Православної Церкви Америки Микола Денисенко. Він наважився створити кілька нових анафор, одну з яких - на неділі Великої чотиридесятниці - ставлю тут в українському перекладі для ознайомлення. 

Те, що такі тексти знову, після майже півтори тисячі років, знову починають з'являтися в богословському надбанні православної церкви, є свідченням живої віри церкви і вказівкою на те, що богослов'я виходить поза межі суто академічної дисципліни, а стає тим, чим воно і покликане бути - молитвою, перед лицем Господа, зродженою любов'ю до Нього і бажанням ісповідувати віру в Нього тут і тепер. 

 

Анафора для неділь Великої Чотиридесятниці

Диякон: Станьмо прості! Станьмо зі страхом! Будьмо уважні, щоб святе возношення в мирі приносити.

Вірні: Милість, мир, жертву хвали.

Священник: Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і сопричастя Духа Святого хай буде з вами.

Вірні: І з духом твоїм!

Священник: Вгору піднесім серця!

Вірні: Піднесли до Господа.

Священник: Благодарім Господа.

Вірні: Достойно і праведно єсть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові – Тройці єдиносущній і нероздільній!

Священник: Достойно і праведно Тебе благодарити Творця вселенної, Ти бо сформував людину на образ Твій і подобу, назвавши добрим усе творіння. Ти уклав завіт з отцем нашим Авраамом, утворюючи народ святий із зів’ялої утроби Сари. Великий пророк Твій Мойсей - свідок правиці Твоєї кріпкої в переможної – провадив народ Твій вибраний від рабства до свободи у їх власному краю. Як і Мойсей, Ісус Навин стояв на святій землі у присутності архангела Твого. Разом із ними й ми, долучаючись до херувимів і серафимів, співаємо пісню переможну викликуючи, проголошуючи і мовлячи:

Вірні: Свят, свят, свят, Господь Саваот! Повне небо і земля слави Твоєї! Осанна в вишніх! Благословен, Хто гряде в ім’я Господнє! Осанна в вишніх!

Священник: Боже, праотці наші співали, ‘хто як Ти, Господи, серед богів? Хто як Ти, величний у святості, дивний у славі, твориш чудеса?’ Святий народ Твій подорожував пустелею і взивав до Тебе, аж доки ти втамував спрагу їх. Як Бог неописанний, безначальний, ніколи не зримий ніким, Ти сотворив життя із небуття. Ти створив народ святий з лона Сари, послав святого Предтечу і Хрестителя Йоана з Єлизавети, а нам послав Марію Богоматір з лона Анни. Марія ж зродила Христа Бога нашого, якого всесвятим Духом Твоїм у пустелю на сорокаденний піст і молитву попровадив Єси. У послуху Тобі Він, відмовившись від хліба лихим пропонованого, Сам пожертвував Себе нам як Хліб Життя з любові за життя світу. Він заповідаючи ученикам Своїм чинити вечерю на Його спомин, взяв хліб, благословив, розламав його і дав його своїм святим ученикам, мовлячи:

Прийміть, їжте, це єсть Тіло моє, що за вас і за багатьох ламається на відпущення гріхів.

Вірні: Амінь.

Священник: І подібним чином після вечері Він взяв чашу, мовлячи: 

Пийте з неї всі, це єсть Кров Моя, Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Вірні: Амінь.

Священник: Благодаримо Тебе за пасху, за хрещення в Йордані, за сорок днів у пустелі і перемогу над лихим, за страсті, хрест, смерть, погребення, сходження до аду і звільнення в’язнів його, за тридневне воскресіння, вознесіння, праворуч Отця сидіння, всесвятого Духа зіслання і за друге і славне пришестя. Жертвуючи Тобі Твоє від Твоїх за всіх і за все,

Вірні: Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Боже наш.

Священник: Милосердний і співчутливий Боже, як праотець наш Яків, ми боремось, щоб бути вірними Тобі. Кволі духовно і струджені тілесно стоїмо перед Тобою на землі святій з смиренням покладаючи перед Тобою ці жертовні дари наші. Освяти нас і дари ці сходженням Святого Духа Твого і яви їх (+) Тілом і Кров’ю Господа нашого, Бога і Спаса Ісуса Христа. Боже отців і матерів наших, так як Ти живив святих праотців наших водою чистою і манною в пустелі, сподоби нас, стати синами і доньками Твоїми, народом святим і священством царським через участь у святому Тілі і Крові Сина Твого Господа нашого Ісуса Христа.

Подай нам єдність віри, спільність Духа Святого, відпущення гріхів, оздоровлення душ і тіл, звільнення від пристрастей і спокус та примирення у спільнотах наших.

Подай нам божественну благодать Твою і укріпи нас для годування голодних, зодягання нагих, відвідування хворих та ув’язнених, надавання прихистку для бездомних, милостині для вдів і сиріт, проповіді євангелія Твого, утішення упосліджених, щоб ми були свідкими воскресіння Твого і носіями Твоєї благодаті.

Пом’яни, Господи, всіх усопших в очікуванні воскресіння до життя вічного: отців, матерів, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелистів, мучеників, ісповідників, подвижників і всіх праведників, звершених у вірі.

Особливо нашу всесвяту, пречисту, благословенну владичицю Богородицю і приснодіву Марію.

Вірні співають відповідний богородичний.

Священник: Святого Йоана, Предтечу і Хрестителя, святих славних і всехвальних апостолів, святого ім’я, пам’ять якого ми звершуємо нині і всіх святих Твоїх.

Пом’яни, Господи, всіх, хто відійшов з життя цього перед нами, які тут в по всьому світі уснули у Господі: [священник поминає відповідні імена. Диякон, завершивши кадити престіл теж поминає імена живих і мертвих]

Пом’яни всіх єпископів православних, пресвітерів, дияконів і вірних;

Пом’яни тих, які терплять хворобу, депресію чи узалежнення; пом’яни рабів, тих, кого експлуатують, утиснених, переслідуваних і всіх в’язнів;

Пом’яни всіх вдів, вдівців, сиріт, втікачів, бездомних, приходьків, чужинців, вбогих і даруй їм прихисток, захист, утвердження і мир;

Пом’яни всіх подорожуючих і всіх відсутніх з оправданої причини. Пом’яни наше воїнство і всю владу нашу.

Пом’яни, Господи, всіх тих за кого ми приносимо тиху молитву нашу:

Всі на хвилю стишуються.

Священник: Передусім пом’яни, Господи, архієпископа (митрополита) нашого ім’я, і єпископа нашого ім’я. Даруй їх святим церквам Твоїм у мирі, безпеці, пошані, здоров’ї і довголітті для правильного голошення істини Твоєї у світі.

Вірні: І всіх, і все!

Священник: І дай нам єдиним серцем і устами славити пречесне і величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас і на віки віків.

Вірні: Амінь.

 

 

Микола Денисенко

Микола Денисенко є професором і завідувачем кафедри Еміля та Ельфріди Йохум в Університеті Вальпараїсо. До цього він викладав в Університеті Лойоли Мерімаунт в Лос-Анджелесі (2010-2017). Денисенко закінчив Університет Міннесоти (бакалавр бізнесу, 1994), Свято-Володимирську православну духовну семінарію (магістр богослов'я, 2000) та Католицький університет Америки (доктор філософії, 2008). Його останні книги: "Віра народу: Літургія вірних у православ'ї" (Rowman and Littlefield) та "Православна Церква в Україні: Століття розділення" (Видавництво Університету Північного Іллінойсу). Він є дияконом Православної Церкви в Америці, висвячений у 2003 році.

---

[1] https://praytellblog.com/index.php/2020/09/23/anaphora-for-the-great-forty-days/

Як молились Літургію Передшеосвячених Дарів у катедральних храмах Константинополя 9-10 стт.

Як молились Літургію Передшеосвячених Дарів у катедральних храмах Константинополя 9-10 стт.

На соборах, які Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький проводив у 30-х роках минулого століття було випрацьовано певні методологічні принципи, які мали б лягти в основу майбутнього літургійного оновлення нашої літургійної традиції. Перший із них звучить наступним чином: «Необхідно віддавати перевагу тим літургійним обрядам, котрі максимально відповідають їх старовинним формам, в даному випадку ― обрядовим формам, які існували ще до Берестейської Унії 1596 року, або ж іще давнішим їх відповідникам древньої доби Київської Церкви, чи найкращим зразкам первісного східного обряду».

Дослідження джерел нашої літургійної традиції передбачає також і заохочення Інструкції застосування літургійних приписів ККСЦ, зазначаючи, що «…східні літургійні тексти … сьогодні, у світлі студій і богословського поступу, потребують перегляду в сенсі повернення до прадавніх традицій» (п.24).

Сучасний доступ до джерел давньої візантійської традиції дає можливість побачити як звершувались богослужіння в Константинополі у часи хрещення київської Русі. Зокрема, завдяки віднайденим у 1975 році рукописам бібліотеки синайського монастиря святої Катерини, можна отримати досить чітке уявлення про те, як молились Літургію Передшеосвячених Дарів у ті часи.

Бог рождається для тебе ...

 Бог ся рождає, хто ж то може знати?

В цьому народному, може, трохи наївному, різвяному піснеспіві насправді розкрита головна суть різдвяних святкувань. Подія Різдва Христового є парадоксальною. Безмежний Бог народжується як обмежена людина; Той, словом Якого твориться світ і все у світі, стає Немовлям (тим, який ще мусить навчитись говорити слова); Той, який охоплює все, в Кому все існує, не має власного місця для народження; в печері ховається Той, хто створив найглибші безодні; теплом тварин зігріваєтьмя Той, хто посилає сонце зігрівати все, що живе. Справді, хто ж то може осягнути своїм розумом? Хто ж то може знати? Ніхто! Саме тому подивитись на це диво збігається все творіння: ангели, мудреці, пастирі, тварини і навіть нутро землі - печера-вертеп. 'Вселенная веселися, Бог від Діви днесь родився!' - в один голос співають вони. Святкування Різдва неможливе без цього відчуття дива, дива, яке перевищує нашу уяву, дива, яке захоплює, дива, яке, перетворюючи Бога у дитину Ісуса, запрошує і нас віднайти свою властивість дитячого захоплення усім довкола. Без цього Різдво - не Різдво і Бог є лише гарною художньою історією, яка не має нічого спільного із нашим 'реальним' життям.

Благоговіння у Страсі Божому

Дискусії довкола церкви, дзвони якої, за легендою, спасли Львів від нападників, оголили проблему кількох важливих релігійних феноменів, на жаль, занедбаних, якщо не цілком забутих у релігійному середовищі побожної Галичини. Вони ховаються під чудернацькими старовинними  церковними назвами, доступними далеко не кожній 'людині з вулиці', про  яку хочуть подбати всі, кому не лінь, і заради якої у жертву пасторальним зусиллям приноситься все, що було таким цінним і бажаним ретроградним церковним людям середньовіччя, кілька недобитків з яких все ще блукають вулицями левового міста. 

От взяти хоча б 'благоговіння'. Хто ще пам'ятає значення цього дивоглядного слова? А для древніх воно було чи не найважливішим релігійним терміном, без знання і розуміння якого ніхто навіть близько не підходив ані до храму, ані до якого іншого святого місця. Благоговіння ж, насправді, є досить простим словом, яке дослівно означає 'тривання у доброму', дбання про те, щоб все, що ти робиш, було добрим. Особливо тоді, коли ти стоїш перед лицем Всемогутнього і доброго Бога, в якого ти віруєш. Бога, який сам триває в добрі, через що ти захоплюєшся Ним, висловлюєш вдячність за те, що Він такий є, і що ти, принаймні в Його присутності, хочеш і можеш бути подібним до Нього - бути добрим, благоговіти - тривати в добрі. З огляду на це благоговіння релігійна людина творила багато доброго - вона зводила прекрасні храми, красою яких ми донині захоплюємося, віршувала прекрасні чудернацькі, а все ж захоплююче хитросплетені молитви, творила музику, живопис, літургійний одяг, та й сама людина намагалася 'удобритися' - випрати одяг, привести себе до порядку, очистити думки, слова і діла, бо ж не свині годувати вона збиралася на своїх релігійних зборах, а благоговіти - стояти перед лицем незбагненно доброго Бога, який так полюбив її, що віддав на смерть замість неї Свого улюбленого Сина. З огляду на благоговіння релігійна людина також відповідно поводилася у храмах - місцях зустрічі із благоговійним Богом. Цю поведінку можна порівняти із поведінкою закоханого хлопця, який у присутності коханої дівчини із благоговіння перед нею не впивається, не забруднює свої уста смердючим тютюном, не лихословить (хоч в житті, можливо, і мав час до часу такий гріх), а навпаки, намагається бути при ній якнайдобрішим, бо і її бачить він як певний ідеал усякого добра, євангельську перлину, заради якої варто позбутися всього, що маєш. 

Світло таїнств Христових

 Цим дописом завдячую моєму аспіранту і колезі Едуарду Берднику, який вчергове нагадав мені про текст, що мав з’явитись набагато давніше, але до якого ніяк не доходили руки.

У тиждень святкування свята Воздвиження хреста Господнього у львівській катедрі святого Юрія на тетраподі разом із викладеним хрестом можна було зауважити ще одну цікаву деталь - семисвічник. Його і зараз можна там побачити. Зауважу відразу, що, з огляду на сучасну традицію організації храмового простору, таке позиціонування семисвічника є дещо незвичним. Якщо семисвічники і присутні у візантійських храмах, то їх ‘звичне’ місце є радше у святилищі - за престолом, - ніж у храмі вірних. 

Мені достеменно не відомо, коли саме і з якої нагоди настоятель вирішив зробити цю літургійну зміну, але вона заслуговує окремого допису. Отож, семисвічник - що це і яке його основне призначення.

Чин жінок-мироносиць

Господи, жона, що у многі гріхи впала, Твоє відчула Божество і, прийнявши чин мироносиці, ридаючи, приносить Тобі ще до погребення миро, – «Горе мені! – промовляючи, – бо ніччю є для мене жага розпусти і пітьмою безмісячною – пожадання гріха! Прийми мої джерела сліз, Ти, що з хмар виводиш воду моря. Прихились до моїх стогонів сердечних, Ти, що прихилив Небеса невимовним Твоїм умалінням. Обцілую пречисті Твої ноги, ще й обітру їх голови моєї волоссям – ті, шум од яких Єва в Раю пополудні почувши у вухах, зі страху сховалася. Гріхів моїх множества і судів Твоїх безодню – хто дослідить? Душеспасителю, Спасе мій, не погордуй же мною, Твоєю рабою, Ти, що маєш безмірну милість!» (Стихира Великої Середи, Твір інокині Кассії)

 

Серед літургійних текстів Великої Середи є один прекрасний твір, написаний жінкою – монахинею Кассією, – текст якого містить загадкову фразу «Господи, жона … Твоє відчула божество і, прийнявши чин мироносиці (μυροφόρου ἀναλαβοῦσα τάξιν), приносить тобі ще до погребення миро…». Її можна було б протрактувати чисто символічно – як це дуже часто в нас і трапляється з не надто зрозумілими фразами – якби не кілька джерел, які насправді засвідчують існування в Єрусалимі та Константинополі ІХ-ХІІ стт. особливого типу літургійного служіння – мироносиць, які, поряд із дияконісами, становлять призабуту традицію жіночого клиру у цих, безсумнівно, важливих християнських літургійних центрах. Історичну замітку про них написав ще у позаминулому столітті один із великих літургістів Алексій Дмітрієвський. Подаю її нижче українською мовою для усіх, хто цікавиться не лише історією, а й глибшою суттю християнського богослужіння, яке, як можна побачити із древніх документів, було суттєво гнучкішим і відкритішим до активної участі жінок у літургійних служіннях, ніж наш сучасний афонський (тому й не надто прихильний до жінок) варіант, «канонізований» не надто осмисленим вибором джерел венеційськими друкарями ХVI століття.

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

                                                                  Ніколай Успенський

До історії обряду святого вогню, який звершують у Велику Суботу в Єрусалимі

Вибрана мною тема в основному торкатиметься історичних витоків священнодії, відомої ще як роздавання благодатного вогню від Гробу Господнього.

Заледве можна вказати на ще якийсь інший християнський обряд, який створив би довкола себе таку обширну літературу, як єрусалимський обряд святого вогню. «У всіх паломників, які побували в Єрусалимі і мали нагоду провести тут день Великої Суботи, пише проф. Дмітрієвський, до якого віросповідання вони б не належали, якого би світогляду не дотримувалися, неодмінно одне з перших місць в їх записках відведено описові релігійного обряду цього святого дня».[1]

За описом проф. Дмітрієвського,[2] нині цей обряд звершують таким чином. Наприкінці утрені, коли архідиякон завершує читати Євангеліє і мовить слова «Вони ж пішли і замкнули гріб, запечатавши камінь печаттю», в каплицю Св. Гробу входять запалювачі світильників, які гасять в ньому вогні і наливають в лампади нової оливи. Головний воротар Святогробського храму запечатує двері каплиці чотирма восковими печатями на шнурах. Близько 2 години дня грецький патріарх в супроводі єпископів і решти клиру урочистим чином входить у Святогробський храм. Тут він південними дверима входить у вівтар церкви св. Воскресіння. За православним патріархом таким самим урочистим чином вступають у храм патріарх вірменський і митрополит коптійський (абун), які займають належні їм місця у храмі. Численний грецький клир, зодягшись у блискучі ризи, процесійно виходить з вівтаря з хрестом, 12-ма хоругвами, рипідами, два диякони несуть пучки свічок «для зручного передавання св. вогню в народ», і за ними крокує патріарх з посохом у правій руці. Зі співом стихири «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити» вони виходять із церкви Воскресіння перед каплицею Гробу Господнього і тричі обходять її. Відтак, зупинившись перед дверима, які ведуть у каплицю, співають «Світло тихе». Завершивши спів цього піснеспіву, все духовенство повертається у вівтар храму Воскресіння, а патріарх, залишившись перед каплицею, знімає з себе мітру, саккос, омофор і палицю, і залишається у стихарі, епітрахилі з поясом і в нарукавниках. Патріарший драгоман (відповідальна особа для офіційних відносин між патріархом і турецькою державною адміністрацією) знімає з дверей каплиці печаті і впускає туди патріарха, за яким входить і вірменський патріарх, також з пучками свічок. Двері каплиці закривають. Вірменський патріарх залишається у притворі Ангела, а грецький патріарх підходить до ложа Спасителя і, схиливши коліна, молиться за те, щоб Бог «світлом пізнання Свого просвітив язичників, які перебувають у пітьмі, і через Своє зішестя в ад небесних, земних і підземних сповнив світлом; щоб це світло, яке роздають від світлоносного Його Гробу вірним, послужило даром просвічення, зціленням від хвороб, жахом для демонів, і щоб Спаситель благословив і освятив тих, які благочестиво торкаються його. і дарував їм ходити у світлі заповідей Його як синів світла». Молитва патріарха триває чверть години або 20 хвилин. 

Аж ось із дзвіниці церкви Воскресіння лунає голосний передзвін на повну, і з отворів північної і південної стін каплиці з’являються перші пучки свічок з яскраво палаючим вогнем. Кожен з паломників, тримаючи у своїй руці в’язку із 33 свічок, за числом років життя Спасителя, спішить запалити їх від вогню клириків, які стоять ззовні північної і південної сторін каплиці, і першими отримують вогонь зі Св. Гробу. З каплиці з’являється патріарх, який тримає в руках по пучкy запалених свічок. Він іде у вівтар, де знімає ризи, і відтак у супроводі свити відходить в патріархію на відпочинок.

Видавалося б зухвалістю очікувати з висот вогню у певний день, годину і хвилини; видавалося б недостойним християнського звання з року в рік шукати знамення від Гробу Христа, божественне достоїнство Якого засвідчили своєю кров’ю апостоли і незліченна кількість мучеників; нарешті, здається, було б святотатством вимагати надприродного вогню для лампад від Того, Який для величного таїнства Євхаристії взяв природні плоди землі – хліб і вино; однак серед християн східних обрядів – православного, вірмено-григоріанського, яковітського і коптійського – дуже поширеним є вірування у надприродне чудесне походження «благодатного вогню». 

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

Патрік Реґан

Меса св.Мира: Свято священства. Але якого?

РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ МЕСИ СВ.МИРА

До реформи Страсної седмиці Пієм XII, проголошеної 16 листопада 1955 р. і запровадженої в 1956 р., єпископ благословляв єлей хворих і єлей катехуменів і освячував св.Миро в катедрі під час Меси в Cena Domini або Меси Вечері Господньої, яку всюди святкували зранку у Великий четвер. Пій XII проголосив, щоб віднині Месу Вечері Господньої звершували увечір, а освячення єлею залишилося вранці, але вже не під час Меси Вечері Господньої, а під час укладеної окремо для цієї мети — Меси св.Мира. Тайні молитви та ппрефація були взяті з давно забутої Missa Chrismalis із древнього Геласіанського Сакраментаря.[1] Відсутній у геласіанському списку попричастен, було вибрано з веронської збірки папських мес.[2] До молитов було додано два читання. Апостольське послання узяте з Якова 5:13-16. Воно радить церкві молитися над хворими, «помазуючи їх єлеєм», додаючи, що «молитва віри спасе хворих і Господь підійме їх».[3] Євангеліє від Марка 6:7-13 звіщає про те, що дванадцять [апостолів] «виганяли багатьох бісів і багатьох недужих помазували єлеєм та зцілювали їх». Причасним антифоном слугують два вірші з уривку Марка 6:12-13.[4]

Таїнство Літургії Передшеосвячених Дарів

Літургія Передшеосвячених Дарів є одним із

найдивовижніших богослужінь у всіх класичних християнських традиціях. Її початки сягають часів, коли євхаристійне богослужіння, центром якого є велична ісповідь віри - Анафора, була зарезервована лише для неділь і великих свят. Анафора, як про неї висловлювались великі мужі церкви і творці нинішніх євхаристійних текстів Божественних Літургій, свв.Василій Великий та св.Йоан Золотоуст, вимагає від служителя особливого приготування і уваги, щоб мовлене молитовне слово (до речі, саме тому апостоли і вибрали дияконів для служіння при столах, щоб могти служити Слову євхаристійної молитви) торкалося сердець присутніх на Літургії вірних і відкривало їх для дії Духа Святого (зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари). Звідси зрозуміло, що щоденний подвиг такого богослужіння є надзвичайно складним. Тим більше, що в давні часи молитви Анафори не були записаними текстами, а мовленим Словом, яке очільник спільноти готував і виголошував, щоразу наново.

СЛУЖБА БОЖА св. Іоанна Золотоустого 1878

Один із перших перекладів текстів Літургії святого Йоана Золотоустого українською мовою. Щиро вдячний п.Тарасу Шмігеру за оцифрування тексту. 

Народный рускій молитвеникъ 

Львів 1878 

(митр.Йосиф Сембратович)

СЛУЖБА БОЖА

св. Іоанна Золотоустого.

По Проскомидії.

Священник стає с Дияконом перед святим престолом і поклонившися знаменується хрестом святим і молится потиху.

Благословений Бог наш завсігди нині і безперестанно і во віки вічні, амінь.

Царю небеснийый, Утішителю, Духу правды, що всюды єси і всьо наповняєш, скарбе всего добра и життя подателю, прийди и всели ся в нас и очисти нас од всякои скверни, и спаси, о Благий, душі наші.

Слава в висоті Богу, а на землі супокій, в людях (боже) уподобаннє.

Господи, губи мої отвори, а уста мої звістят хвалу твою. 1.

                                                        Голосно.

Диякон: Благослови, Владико!

Священик: Благословенне царство Отця і Сина і святого Духа нині і безперестанно і во віки вічні.

Хор: Амінь.

Єктенія велика.

Диякон або Священик:

В супокою Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

О супокій небесний і о спасеніє душ наших Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

О супокій всього світа, о добро святих божих церквей та й о з'єднанні всіх Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За святу сю церков і за тих, що с вірою, побожностю і страхом божим входят в ню, Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За преосвященного Архиепископа нашого Митрополита Кир (Н.), і за боголюбивого Епископа нашого Кир (Н.), за чесне Священство, во Христі Дияконство, за всю церковну службу і за народ Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За благовірного Цісаря нашого (Н.), за весь двір і войско його Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

Щоб йому помагав і покорив під ноги його всякого ворога і супротивника Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За місто се (село се або монастир сей), і за всяке місто, село і сторону, і за тих, що в них в вірі живут Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

О здоровий воздух, о помноженє плодів земних і о часи супокійні Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

За подорожуючі по морю і по суші, за недужих, трудящихся, взятих в неволю, і о спасеніє їх Господеві помолімся.

Хор: Господи помилуй.

 

(тут вставляются після потреби і инші молення) 

Світло знання Христового

Різдво́ Твоє́, Хри́сте Бо́же наш, возсія́ло світові світлом знання́, в ньо́му бо ті, що звізда́м служи́ли, од звізди́ навчи́лися поклоня́тися Тобі – Со́нцю пра́вди, і пізнава́ти Тебе́ – Схід з висоти́. Го́споди, сла́ва Тобі!

Такими є слова основного піснеспіву свята Різдва Христового у церквах візантійського обряду. Центральною ідеєю не лише цього свята, а й усього християнства є те, що Христос приходить у цей світ для того, щоб дати нам ЗНАННЯ про Бога, про людину, про Себе і про те, як нам від забобонів і напівправд навернутись до Нього - Дороги, Істини і Життя (Ів 14:6).
Чому ж тоді саме у церковних колах є таке залюбування у напівправди - усі ці "духовні" пояснення очевидних перекручень, банальних історичних чи церковно-політичних помилок? Очевидне небажання їх вирішувати?
Передусім тому, що визнати помилки є важкою справою. Інколи думається про те, що внаслідок того впаде імідж, довіра суспільства, тощо. Насправді ж, усвідомлення помилок і їх усунення і є тою суттю християнства, до якої неустанно кличе Христос від самих початків: Пізнайте правду і вона визволить вас (пор. Ів 8:32).
У передсвяткових приготуваннях до Різдва Христового саме основними питаннями мають бути такі: А що я ЗНАЮ про Різдво Христове? Звідки я ЗНАЮ це? Чи мої ЗНАННЯ базуються на перевірених джерелах? Чи істинні ці ЗНАННЯ? І найголовніше - Що ці ЗНАННЯ дають мені як християнинові? Чи змінюють вони моє особисте ставлення до Бога, Церкви, ближнього, до себе самого?
Можливо тоді питання "Коли святкувати Різдво?" перетвориться на "Навіщо святкувати Різдво?" і відповідь на нього дасть нам ідеї щодо того "коли" і, головне, "як" його святкувати.
Різдвом не завершується питання святкувань. Насправді, Різдво лише дає поштовх до кожного нашого святкування. Святкувати не для того, щоб приготувати вечерю і запросити гостей на "християнізовані поганські колядки", а для того, щоб ЗНАТИ зміст і суть вечері і коляд. РОЗУМІТИ, що церковні богослужіння не для "поставити свічку", а для того, що там, через слухання Священного Писання (самого Христа) і спів священних піснеспівів та мовлення священних молитов, передається ЗНАННЯ про Різдво, Богородицю, Стефана, Василія, Миколая і всіх інших свят і святих, які мали б мати ЗНАЧЕННЯ для нас, для нашої віри, для щоденного життя.
ЗНАННЯ - відповідальність. Можливо саме тому легше є святкувати "традиційно", "попростіше", "без всіх тих заморочок"? Але ж Різдво Христове засвічує саме це - світло ЗНАННЯ. Для того, щоб заморочити нас. Для того, щоб вивести нас з темряви омани (наприклад про те, що суть Різдва - правильно приготувати 12 страв). Для того, щоб навчити думати, осмислювати, засвоювати і передавати ці ЗНАННЯ. Саме це і є ТРАДИЦІЄЮ в повному сенсі цього слова. Осмислити, ЗНАТИ і ПЕРЕДАТИ. І то не сумніви своєї бабці про те, що "незнати, чиє Благовіщенє, Різдво, Богоявління важніше", але ЗНАННЯ про те, що людині і навіть церкві властиво помилятись, але також і виправляти свої помилки силою світла ЗНАННЯ, засвіченого Різдвом Христовим, розкритого у Його Житті і звершеного у Страстях і Воскресінні.

ЙОАН ЗОЛОТОУСТИЙ ТА ЛІТУРГІЯ ЙОГО ЧАСІВ

 Є випадки, коли священник не відрізняється від підданого,
наприклад, коли слід причащатись страшних Таїнств. Ми всі однаково удостоюємось їх; не так, як у старому завіті, де одне споживав священник, а інше народ, і де народові не можна було причащатись того, чого причащався священник. Нині не так, але всім пропонується одне Тіло і одна Чаша. І в молитвах, як кожен може бачити, народ суттєво співдіє. Так, напр., за одержимих і за каяників звершують спільні молитви священник і народ, і всі мовлять одну молитву – молитву, сповнену милосердя.

Так само, коли виганяємо із священної кошари недостойних брати участь в святій трапезі, є потрібна інша молитва, – і ми всі разом падаємо на землю, і всі разом встаємо. Коли ж настає час давання і прийняття навзаєм [поцілунку] миру, всі так само цілуємо один одного. І при самому звершенні страшних Таїнств священник молиться за народ, а народ молиться за священника, бо слова «Із духом твоїм» не що інше як це означають. І молитви благодарення також спільні, бо не один священник возносить благодарення, а й весь народ. Отримавши спочатку відповідь від народу, а відтак і згоду, що достойним і праведним є звершуване, священник починає благодарення. І що дивного, якщо разом зі священником взиває і народ, коли він возносить ці священні пісні разом з самими херувимами і вишніми силами? Все ж це сказане мною для того, щоб кожен і із підданих чував, щоб ми знали, що всі ми – єдине тіло, і настільки різнимося один від одного, як один член тіла від іншого члена; і щоб ми не все покладали на самих священників, а й самі дбали про всю церкву, як про тіло, спільне для всіх нас. Це слугуватиме і більшому утвердженню, і нас спонукає до більшого поступу (в чесноті).

Послухай, як колись апостоли залучали до участі в своїх рішеннях підданих їм. Так, коли вони поставляли сім дияконів, то передше звістили про це народові. Коли Петро вибирав Матея, то запропонував це тоді всім тих, хто був з ним – і чоловікам, і жінкам. І це тому, що тут (в церкві) немає ані надимання керівників, ані підлабузництва підданих, а є влада духовна, яка знаходить для себе понад усе надбання в тому, щоб приймати більше праці і турботи за вас, а не в тому, щоб шукати більших почестей. В церкві служ жити, як в одному домі; як складові одного тіла, – всі мають бути прихильними один до одного, оскільки і хрещення одне, і трапеза одна, і джерело одне, і творіння одне, і Отець один. Відтак, для чого ж розділяємось, якщо так багато зв’язків, які нас єднають? Для чого розриваємося? Ось знову ми мусимо оплакувати те, над чим я вже багаторазово плакав. Наш нинішній стан достойний сліз. Ми так далеко віддалились один від одного, тоді як нам належало б являти собою союз одного тіла.

(св.Йоан Золотоустий, 18-а гомілія на 2-е послання до Коринтян)

тексти чину Антіохійської літургії 4-го століття тут

покликані і післані свідчити про можливість торкнутись Христа: Лк 6:12-19

 Напишу ще й нині, бо увага впала на те, чого якось не зауважував попередньо.

Перед важливими рішеннями Христос проводив час із Отцем. Лука підкреслює два важливих аспекти цього часопроведення: а) Христос виходив на гору, б) Його молитва тривала всю ніч.
Ходіння в гори, так само як і возношення очей чи рук вгору під час молитви має надзвичайно важливе значення - нагадування передусім собі, що батьківщина наша вгорі, наша ціль - во вишніх. Там - слава Божа. Заради цього ми "відкладаєм всяку житейську метушню". Перестаємо дивитись на те, з чого ми походимо - порох земний, а зосереджуємось на тому, до чого ми покликані: "Перший чоловік із землі – земний, другий чоловік – з неба" (1Кор 15:47).
Христос виділяє час для молитви. Це не просто Отченаш-БогородицеДіво. Не завчені з дитинства фрази "Шеми". Він вибирає нічний час для молитви, бо це час упокоєння і упокорення. Час, коли людина потребує захисту і додаткового світла. Час, коли темрява огортає і сон обтяжує повіки. Він триває в молитві всю ніч. Дає можливість Отцеві промовити до нього. Він серйозно ставиться до розмови з Отцем. Його молитва - приклад для молитви Його учнів. Молитись неспішно. Витратити час на молитву.
Христос вибирає учнів "яких назвав апостолами". Для того, щоб бути Христовим учнем не вистачає бути лише "покликаним", треба бути також "післаним". Бути післанцем Христа, означає знати Його і вміти "пояснити" Його іншим. Не вистачить лише бути з Ним, спілкуватись з Ним, визнати Його своїм Спасителем. Треба свідчити Його, ісповідувати Його, творити відповідно до Його слів. Тоді покликаний стає післаним.
Христос обирає того, "який потім став зрадником". Він не обирає зрадника, Він обирає людину, яка стає зрадником з власної волі. Але якщо подивитись на інших апостолів, то й вони не були завжди "ті, що вірні". Петро зрадив Христа тричі з малодушності, і навіть після Воскресіння не до кінця позбувся своєї малодушності (Гал 2:12), як свідчить про це Павло. Тим не менше, він вставав і йшов далі і, як післанець Христа, свідчив Його наскільки зміг аж до мученичої смерті. Це заохота для нас не зневірюватись, усвідомивши себе зрадником. Головне, не змиритись із цим остаточно (Дії 1:25).
Христос завжди збирає довкола себе силу народу, оскільки з Нього виходить сила зціляюча. Ця "зціляюча сила" творить церкву - збір покликаних, які прагнуть пережити на собі цю силу, намагаючись торкнутися Христа. В цьому суть літургії церкви. Літургії не лише у вузькому, євхаристійному значенні. Літургії, у значенні усієї молитви церкви - євхаристії, таїнств, богослужінь добового кола. Кожне із них - нагода торкнутись Христа і відчути на собі Його зціляючу силу.

Вино Христа в бурдюках Його учнів: Лк 5:33-39

 Євангельський уривок несподівано зазвучав новими сенсами нині. Вирішив записати, щоб не забути.

Христа запитують про те, чого Його учні їдять і п'ють, тоді як учні Івана Хрестителя постять і моляться? Воістину важливе запитання! Його можна чути в наших церквах повсюдно. Ми ж мусимо прагнути до однозгідності у духовних практиках. Хіба не один в нас Господь заради Якого ми все це робимо? Але відповідь Христа ставить все на свої місця. У гонитві за правильним способом молитви і посту часто втрачається їх справжня суть! Той, кого у пості і молитві прагнемо осягнути стоїть серед нас, а ми Його не бачимо! Наша зацикленість на методах зробила невидимою Ціль. Дуже часто нікому не відомо чому наші молитви чи пости виглядають таким чином, яким ми їх практикуємо. "Як" жодним чином не співвідноситься із "Чому". Думаю, якщо б Христос знову прийшов у плоті, ми змусили б Його молитись канон Андрея критського з поклонами. За всіма нашими традиціями ми Його не помітили б так само як не помітили Його учні Йоана Хрестителя, та й навіть Його власні учні. Добрі традиції добре засліплюють!
Чи є до цього протидія? Є, звичайно ж. Христос розкрив її у притчі. Протидією є життя у постійному оновленні. Оновленні, яке полягає у свідомості необхідності постійно оглядатись довкола і шукати живого Христа, який їсть і п'є з Своїми учнями. Христа, Який настільки близький до нас, що розпізнати Його можна лише зодягнувшись у одежу благодаті, яку дарує Дух Святий. Шукати не для того, щоб "пришити" Його до власної традиції, а щоб змінити традицію так, щоб вона відповідала новій "латці" Христа.
Притча Христа має суттєво глибший сенс, ніж просте порівняння із житейськими ситуаціями про рихтування одежі чи зберігання вина. Клаптик благодатної одежі хрещення неможливо пришити до фігових листків закону, яким Господь закрив наготу закам'янілості наших сердець (Мр 10:5)!
Старе вино Ноя можна вливати у шкіряні бурдюки людської тваринності, а вино Крові Господньої здатні втримати в собі лише бурдюки, даровані помазанням Духа Святого.
Господь кличе своїх учнів до латання одежі благодаті таїнством покаяння, бо лише той, хто нічого не робить "не помиляється". Господь кличе до постійного вливання в себе нового вина благодарення, яке, оскільки є Кров'ю Христа є новим завжди (Євр 13:8), і потребує щоразу нових бурдюків.
Священні літургійні традиції лише тому є священними, що дають нам можливість розпізнати Христа. Якщо вони не дають цієї можливості, їх необхідно змінювати, бо вони закостеніли, втратили свою молодість і здатність жити, бродити, дозрівати.
Це неможливо зрозуміти тим, для яких старе вино традиційності смачніше за традицію (передання) "нового пиття" - живого вина, яким є сам Христос. Христос живий, який не вміщається навіть у книги чотирьох євангелій. Христос живий, Який, даючи апостолам молитву Отченаш, не наполягав на однозгідності її тексту (він різниться в євангеліях Матея і Луки), а на щирості моління нею до небесного Отця.